Останні події у світі (теракт в Америці, влучення української ракети в мирний літак, виявлення комп”ютерного віруса-вбивці не у віртуальному, а в реальному інфоримаційному світі тощо) ще раз нагадують нам про обмеженість можливостей лінійного раціонального мислення і так званого “об’єктивного” методу пізнання соціальної реальності. Людство знову починає шукати “божу” вищу силу, яка б допомогла йому відкрити очі на вирішення багатьох проблем. Психологія також не може залишатися осторонь цих пошуків. В психології теж є “вищі сили”, вивчення яких спроможне зробити цю науку більш впорядкованою і технологічною, а людство – більш захищеним від кровавих конфліктів.
Йдеться про так звані універсалії – незмінні у часі ознаки предметів і явищ, патерни поведінки, які відтво-рюються мовою через посередництво фундаментальних понять. Такий підхід перегукується, з одного боку, з древньою теорією стихій, що пояснює все комбінацією п’яти природних стихій (води, землі, вогню, повітря та ефіру), з пошуками древніми філософами так званих “праформ”, а з другого – з методологічними підходами перших структуралістів (К.Леві-Строс, Р.Якобсон, Е.Тітченер та ін.). Саме завдяки існуванню універсалій мо-жливе взаєморозуміння людей з різними мовами і психокультурами, можливе спілкування з сліпоглухонімими, тощо. Універсалії закладені в підсвідомі компоненти загальнолюдської, соцієтальної та індивідуальної психіки, єднають їх, роблять можливим знаходження спільних смислів і цінностей різними народами та індивідами, уможливлюють також процес інтеграції окремого індивіда в будь-яку спільноту.
Вивчення подібних універсалій потребує домінування синтетичного підходу, який уможливить концентру-вання і структурування усіх психологічних знань, здобутих вченими-аналітиками (вибачте, мені таке механіс-тичне розділення єдиного в розумовому процесі!). Теоретичний синтез потрібний саме там, де йдеться про “не-відчутні” феномени соціального життя, такі, як духовна атмосфера, соцієтальне поле і т.і. Необхідність вивченния універсальних психосоціальних феноменів — тих, що існують у суспільстві незалежно від форм його організації, визначаються за критерієм просторово-часової інваріантності і мають аналоги у тваринних спільнотах – потребує занурення в такі науки як історія, біологія, теорія систем, кібернетика, інформатика, соціологія, синергетика, антропологія, культурологія, фізика, тощо. Потенціал універсалій мають не стільки істори-ко-культурні факти самі по собі, скільки тип відношення до них сучасників, тип осмислення подій в контексті історико-культурної цілісності, тип поведінки та реагування на ці факти, тобто певним чином організовані ін-формаційні “сліди” людської історії. Кумулятивні універсальні феномени можуть зберігатися тільки завдяки існуванню віртуального поля інформації, яка існує і діє всюди, яка є основним змістом загальнолюдської, соці-єтальної та індивідуальної психіки.
А.Ейнштейн, Н.Бор, Ф.Капра, Р.Шелдрейк, Г.Бейтсон, С.Гроф, Д.Бом, К.Прибрам, В.Вернадський, П.Т.де Шарден, О.Шпенглер та багато інших талановитих вчених започаткували черговий етап зсуву науки від меха-ністичного і лінійного підходу до холістичної, циклічної парадигми еволюції, людської історії з її акцентом на вивченні інваріантних відносин, а не епізодичних окремих сутностей. Циклічне моделювання історії після краху античного світу відходить на другий план, але знову оживає серед мислителів Відродження та їх духовних пос-лідовників (Н.Макіавеллі, Дж.Віко), після чого з новою силою — у О.Шпенглера, К.Ясперса та інших вчених, в тому числі російських східноведів. Деякі історики вважають, що погляд на історію з позицій циклізма разом із поглибленням знань про різні типи суспільств явно втрачає свою чіткість. На наш погляд, це відбувається тому, що критеріями виділення типів суспільств були матеріальні уречевлені показники. Ми в якості таких критерієв обираємо те, що довести і побачити неможливо, але воно існує і суттєво впливає на життя спільнот і окремих людей — глибинно-психологічні і психокультурні інваріанти, які існують в якості психогенетичних патернів як в індивідуальній, так і в соцієтальній психіці або архетипи.
В житті ми маємо справу не стільки з реальними об’єктами, скільки з інформацією про них, формами, пат-тернами, процесами. Коли ми вивчаємо психіку соціуму, треба мати на увазі, що це, з одного боку, більший розум, який об’єднує в собі розум менший, а з другого — що це частка ще більшого розуму — розуму Всесвіту… Все, що виникає між цими “розумними” феноменами, має більшу або меншу енергію саме з причин відповідності чи невідповідності прагнень і можливостей суб’єктів, що так чи інакше взаємодіють. Прибічниками холономного світогляду під психічним розуміється саме сплав специфічних енергій, спроможних чи не спроможних забез-печити еволюцію на всіх рівнях. Особисто я розумію під психічним інформаційне поле, в якому зберігаються, формуються і розвиваються всі можливі типи взаємодій між структурними елементами людського буття. А саме тому вивчення цього поля, його універсалій, на мій погляд, є головним предме-том психологічної науки.
Холономний підхід у вивченні великих соціальних спільнот, інститутів, організацій, груп і т.і. передбачає в першу чергу відмову від лінійної, особистістно-каузальної хронологічно-історичної трактовки соціальних, політичних, екологічних та інших подій. Онтологічні структури таких складних систем як соціум, суспільство, спільнота не розгорнуті в одному напрямі, а являють собою своєрідне онтологічне коло, наповнене надособистістними універсаліями, які є лише можливістю для розгортання того чи іншого життя будь-якого суб’єкта.
Тобто, центром соціальної якості є не індивід, а тип взаємодії одних характеристик психосоціальної структури з іншими. Саме тип взаємодії є головною причиною тих чи тих соціальних тенденцій і перетворень, формування певних психосоціальних якостей суб’єкта.
Граничним, тобто далі неподільним поняттям, що містить у собі прогноз розгортання тієї чи іншої якості життя суб’єкта є, зокрема, поняття архетипу. Під суб’єктом мається на увазі будь-який активний психосоціальний чинник (менталітет, текст, соціум, група, організація, людина тощо).
Наш підхід до аналізу деяких соціальних проблем має в собі долю прихованого містицизму: адже йдеться про “душу” різноманітних суспільних структур і явищ. “Душа” є джерелом, берегінею та сутністю усіх без виклю-чення суспільних утворень — як сталих, більш-менш стабільних (колектив заводу, школи, політична партія, гро-мадська організація, електорат, соціум тощо), так і “швидкорозчинних” (натовп, випадкова група глядачів, покупців чи пасажирів, демонстрація тощо). Іноді “душа” оселяється в групі надовго, скріплює її, береже, а іноді “відлітає” тільки-но доторкнувшись до людського “тіла”. На сьогоднішній день ці метафоричні слова-символи — чи не єдині в термінологічному апараті гуманітарної науки, здатні відобразити співвідношення і сутність суспільної психосоціальної структури та її смислу.
Використання таких понять як мислення, сприймання, пам’ять, воля, вплив, афективні процеси тощо з метою осмислення історичної цілісності спільноти виявилось недостатнім , а поєднання описових методів етнографічних та історико-культурних наук (з використанням таких понять як звичаї, обряди, нрави, побут, жести, міміка, колір шкіри і т.і.) не дало змоги побудувати, наприклад, структурну модель соцієтальної психіки, яка була б здатна не тільки пояснити феномени типу “національний характер”, але й виконувати роль інструменту управління ними (адже відомо, що управляти можна тільки тоді, коли перед очима є модель того чи іншого об’єкту управління, система з певною структурою елементів). Мабуть тому, що, по-перше, це поняття, за словами І.Кона, не аналітичне, а описове, а по-друге, йдеться все ж таки не зовсім про характер, а про щось більше, складніше, про те, що А.Кардінер та Р.Линтон назвали “базовою структурою особистості ”, типовою для даного народу. Тобто йшлося про створення деякої абстрактної базової моделі психіки з усіма структурними елементами, яка б могла бути “сталкером” у поведінкових прогнозах щодо конкретних людей в конкретному соціумі. На мій погляд, таким сталкером можуть бути феномени-універсалії, зокрема, феномен архетипу (архе — букв. першоджерело, першооснова культури, менталітету, вцілому становлення і розвитку культурних і соціальних моделей, що оформлюють людське буття).
Архетип ми розуміємо як форму колективного несвідомого (надособистісного начала людської психіки), співвіднесену із тим, що древні називали зв’язком усього зі всім. За Юнгом, архетип — це без-прецедентна, успадкована несвідома форма або образ. Ця складова психічної структури може спонтанно проявляти себе у будь-який час, але як форма набуває змісту тільки за умови наповнення її матеріалом свідомого досвіду. Точніше кажучи, сам по собі архетип — це формотвірна здатність, можливість форми. Поряд із тим цей феномен психоїдного походження можна вважати психосоціальним кумулятивним феноменом, свого роду мотиваційним геном, який передає з покоління в покоління досвід, накопичений людством.
Аналіз архетипів становить досить адекватний метод, який має необмежені можливості: від дослідження ментальностей великих соціальних спільнот, їх соціального руху до коригування способу життя індивіда. Дослідники історії людської цивілізації неодноразово помічали дивне явище багатократного повторення історичних подій на інтервалах декількох сот років. Деякі з них на підставі цих фактів навіть робили припущення про те, що історія людства значно коротша за узвичаяну, а численні описи історичних подій — це описи дублікатів короткої хроніки людства. Так, наприклад, ряд подій античної історії повторюється у середньовіччі, причому так, що аналогічним чином структурується навіть час і простір між ними. Особливо це стосується часових послідовностей правління царів та імператорів Древнього Риму, Ізраїля та Середньовічної Європи аж до ХУП ст. Теж саме стосується ряда таких історичних подій як війни, напрями воєнних походів, архітектурні, наукові, філософські новації і т.і. Навіть існує припущення науковців про те, що рання історія — це дублікат середньовіччя, що Древня Греція і Древній Рим не існували в тому розумінні, в якому нам це відомо, а пам’ятки про них були збудовані в Середньовіччя…
Існування наскрізних по відношенню до історичного часу інваріантів пояснює і такі сюжети як співпадіння певних “духовних епох” в історії людства. Так, Шпенглер звертає увагу на психологічну, духовну схожість епохи будівництва пірамід в Древньому Єгипті та епохи зведення готичних соборів в середньовічній Європі, а також на паралелізм між Реформацією і епохою складання текстів Упанішад і “неортодоксальних” вчень (джайнізм, буддизм) в Древній Індії, архетипічна тотожність дионісізма Еллади і нравів епохи Ренессанса тощо. Сам факт духовної близькості певних епох в житті абсолютно різних цивілізацій говорить про існування синхроністичного зрізу всесвітньої історії поряд із діахронічним її рухом. Шпенглер неодноразово повторював, що типи епох, ситуацій і особистостей весь час повторюються. Цей синхроністичний зріз показує, як “минулі століття на-кручуються на вічність” і пояснює феномен “раннього характеру майбутнього”. В історії, помічає Кримський, існує закономірність, згідно з якою явища, які чітко виділяються на ранніх етапах розвитку будь-якого суспільства (соціуму, етносу, цивілізації, тощо), обов’язково будуть розвинуті на його пізніх фазах, причому в пануючих, домінуючих формах.
Ілюстрацією “раннього характеру майбутнього” можуть бути такі відомі речі, як існування принципів соціалізму в християнських і дохристиянських суспільствах, успішне функціонування колективних господарств (колгоспів) в Древньому Єгипті, земельні закони Спарти, в своїй основі тотожні закону про власність на Землю, прийнятому в 1990 році Верховною Радою СРСР, тощо. Ще цікавішою ілюстрацією є відомі міфологічні та архетипічні форми соціалізації, розповсюджені не тільки в мистецтві, а й в буденному житті.
Синергетичні закони підтверджують існування таких “петель антиципації” (Кримський): в нелінійних сис-темах, здатних до самоорганізації, процеси ідуть так, начебто вони йшли у всьому обсязі системи в минулому, а у певних зонах — так, якими вони мають бути у майбутньому. Водночас усі ці зони існують в теперішньому часі. Через процеси контурної присутності майбутнього і минулого в теперішньому в соціальному процесі можливі невірогідні на перший погляд співпадіння подій, моделей, образів, масових психокультурних установок тощо. Згадаймо, що в середньовіччі життя людини соціально і психологічно вибудовувалось у відповідності із “ефектом Касандри” (передбачення, яке самозбувається), а в символічному полі культури дійсно збуваються й донині деякі біблейські пророцтва.
Все це говорить про те, що існує не тільки вірогідна, а й фактична, навіть статистична залежність між подіями древньої, середньовічної, сучасної і майбутньої історії! А ще, мабуть, про те, що існує імпліцитна, внутрішня структура розвитку, психосоціального руху великих людських спільнот. С.Б.Кримський помічає, що у зворотній логіці оновлення минулого діє не каузальна опосередкованість руху за стрілою часу, а аксіологічні програми історії, тобто не лінійна горизонтальна спрямованість історичних подій, але їхня ціннісна ієрархія, градація значущості або метачасова “вертикаль” історії… А крім екзістенціального часу в метаісторії є і предметна основа, яка характеризується архетипами або сквозними структурами соціокультурних процесів. С.Б.Кримський перелічує такі архетипи як “архетип товарно-грошових відносин, ринку”, “архетип парцели (хазяйства, засно-ваного на власному труді родини)”, троїця істини, добра і краси, цінності людської моралі тощо. В якості ар-хетипових інваріантів по відношенню до історичного часу він виділяє і політичні структури демократії і деспотії, але не розвиває цю останню думку.
Еллінська і еліністична література проникнута думками філософії циклічності, повторень людської історії. Аристотель спокійно заявляє, що людське життя — це порочне коло народжень і розпадів, що повторюються і що безліч разів одні й ті самі думки з’являються і знову живуть серед людей. І що, насамкінець, означає рух Інь-і-Ян, Виклик-і-Відповідь, як не елемент повтору в історії людства, який просто кидається у вічі — запитує Тойнбі.
Виявлену періодичність людської історії можна співставити з феноменом вічного життя архетипів К.Г.Юнга і їх періодичним проявленням у сфері як індивідуальної, так і колективної свідомості. Як підкреслював Юнг, архетипи колективного несвідомого час від часу зникають і з’являються і саме цим можна пояснити розквіт і падіння культур і вірувань… Юнг, який заклав основи наукової типології, аксіоматично ввів чотири універсальних компоненти відтворення зовнішнього світу психікою людини: мислення, відчуття, сенсорність та інтуїтивність. Я впевнена, що їх можна віднести до категорії архетипу, бо вони далі не розкладаються і вони є первинними можливостями, на яких вибудовується психічна структура відтворення світу суб’єктом. Вони подібні до чотирьох боків обрію або до чотирьох декартових координат, ортогонально розбиваючих простір на рівні частини. Вони також можуть бути аналогом будь-якої інформаційної системи: вхід, прийом (сенсорика), блок збереження інформації в узагальненому вигляді (інтуіція), блок аналітичної переробки інформації (мислення, логіка), вихід (енергетичний відгук, відчуття). Ці та інші універсалії є найголовнішим блоком психічного відображення дійсності, вибору значущої інформації, а, значить, і накопичення тих чи інших змістів суб’єктом життя і діяльності. Так само універсальні синхроністичні архетипи структурують історичні події, історичний час і простір за законами, які вченим ще не відомі. Але саме тут криється, на наш погляд, відповідь на вічний запит Людства: чому ми йдемо саме цим шляхом, як рухатися далі і чому саме так, а не інакше.
Література:
1. С.Б.Кримський. Архетипи української культури// Феномен української культури.-К.-1996.-С.97-98.
2. К.Г.Юнг. Психологические типі.-М.,1995; Воспоминания. Сновидения. Размышления.-К,1994.; Синхро-нистичность.-М.-К.,1997. Архетип и символ.-М.,1991.
3. О.А.Донченко. Социетальная психика.-.К.,1994; О.А.Донченко, Ю.В.Романенко “Архетипи соціального життя і політика”.-К.,2001.
4. Леви-Строс К. Структурная антропология.-М.,1984.
5. Тойнби А.Дж. Постижение истории.- М.,1991.- С.555 — 565.
6. Ю.Н.Пахомов, С.Б.Крымский, Ю.В.Павленко. Пути и перепутья современной цивилиза-ции.-К.,1998.-С.С.390, 36, 28-31.
7. О.Шпенглер. Закат Европы Т.1.-М., 1993.- 663с.
Донченко О.А.