Усі ми, хочемо того чи ні, перебуваємо в перманентному стані виховуваних чи вихователів: або хтось виховує нас, або когось виховуємо ми. Саме це дозволяє стверджувати, що педагогіка є переважно прикладною наукою, яка, повсякчас змінюючись, пристосовується до потреб життя. Мета освіти тісно пов’язана з метою життя суспільства. “Зрозуміти систему освіти даного суспільства означає зрозуміти устрій його життя,” — писав С.Й.Гессен.
Якою може бути мета суспільства, що трансформується і, відповідно, цілі освіти трансформуючого суспільства? На перший погляд відповідь на сформульовані питання знайти досить складно, а тим часом здоровий глузд пропонує просту і зрозумілу істину: мета суспільства, що трансформується, — у досягненні певної стабільності і достойного життя для всіх його членів, мета освіти – сприяти тому аби це стало можливим. .
Розвиток є там, де відбувається рух історії, а історія це не просто минуле, але минуле збережене, таке, яке не зникає, а стає частиною культури як суспільного феномену. Власне, культура і є відображенням історії в її потен-ційності та творчому розвитку сутнісних сил людини. Отже, освіта у даному контексті не що інше як культура індивіда. Тому – завдання освіти і полягає у прилученні людини до культурних цінностей. Якщо розглядати полі-тичну культуру як частину культури загальної і визначати її як історичний досвід, пам’ять соціальних спільнот і окремих людей у сфері політики, то прилучення до політичної культури буде завданням політичної освіти.
У декого може виникнути занепокоєння: “Школа і політика? Це неможливо!” Справді, неможливо. Але йдеться про політичну культуру, а не про політику. На відміну від політичної культури, політика (від грецького politike – державна діяльність) – сукупність специфічних дій та інституцій, за допомогою яких відбувається управління державою. Політична культура – не залучення до політичних організацій, а засвоєння історично напрацьованих форм культури, оволодіння засобами орієнтації у суспільному просторі.
До речі, варто зауважити, опитування, яке проводилося лабораторією психології політичної освіти Інституту соціальної та політичної психології АПН України серед студентів та учнів старших класів різних навчальних за-кладів та шкіл України показало: залученість молоді до політичних організацій зовсім низька – усього 1 – 2 відсотки. Якщо і виявляється бажання належати до якоїсь організації, то найчастіше це або молодіжні наукові, або молодіжні творчі чи спортивні угрупування. Політика, політичні організації постають як не досить привабливі феномени сус-пільного життя. Зневіра та розчарування політикою виникають у зв’язку із значним розходженням бажаної (ідеа-льної) та реальної картин суспільно-політичної діяльності (як має бути і як є). Там, де відсутній певний політи-ко-культурний простір, де не сформовані автономні політичні переконання, де зберігається політична інфантиль-ність, про що може бути мова? Про рівень буденної свідомості. Щоб зорієнтуватись у сучасній політиці, цього замало. Інфантилізм, здійснюючи вибір, без сумніву, віддасть перевагу популізму, авторитаризму і тому подібному, не замислюючись про наслідки. Тут може допомагати лише освіта.
Наше складне сьогодення часто вимагає, не чекаючи готових рішень, знаходити їх самостійно, брати на себе відповідальність за їх вирішення. Тому на перший план в освітньому процесі має висуватися не тільки отримання знань, але й вміння критично мислити, толерантно відстоювати своє рішення. Якщо розглядати освіту як діяльність самоформування людини в культурі, а не як сукупність знань та навичок, що дають змогу пристосуватися до наявних умов суспільного життя, то оволодіваючи історично напрацьованими формами культури (і політичної також), людина отримує не тільки здатність орієнтуватися в суспільному просторі, але й здобуває засоби для його практи-чного перетворення.
Звернімось за досвідом до західної культурології. М.Вебер, наприклад, вважає, що політиці не місце в аудиторії і знаходить достатню кількість аргументів на користь такого твердження, але пропонує викладачеві: коли мова йде про демократію,то слід представити її різноманітні форми, проаналізувати як вони функціонують, установити, які наслідки для людських життєвих стосунків має та чи та, протиставити їй інші недемократичні форми політичних порядків і по можливості прагнути того, що слухач сам знайде позицію у відповідності до своїх ідеалів Виникає питання: чи може викладач бути відстороненим, незаангажованим глядачем, знаходячись у вирі політичних подій? Але у будь-якому випадку кон’юктура та стихія політичної боротьби не повинні впливати на формування політичної культури підростаючого покоління.
Толерантність, діалогічність, відмова від імперативності, повага до особистості — принципи, на які варто спи-ратися викладачеві. Власне, освіта, що знаходиться сьогодні у стані реформування, повинна змінити власну пара-дигму, замінити систему принципів, ідей, підходів, що дало б змогу сформувати ту суспільно-політичну норму, яка б відповідала вимогам сучасного демократичного суспільства.
З іншого боку, усі привабливі реформаторські ідеї можуть лишитися на папері, якщо політики не визнають за потрібне звернути на них увагу, бо як писав колись Гельвецій: “Для складання хорошого плану виховання треба бути лише освіченим, а для запровадження його в життя – мати владу”. Влада, державна політика повинні сприяти перетворенню школи з уніфікованої у відкриту, суспільну, гуманістичну, вільну від авторитарності та навязування, зорієнтовану на кращі здобутки сучасної цивілізації.
Виходить,що діалог школи і політики не тільки можливий, але й необхідний. Школа має закладати підвалини становлення демократичної політичної культури, а політика сприяти розвитку освіти. Така взаємодія буде одноча-сно і продуктивною для обох сторін, і створюватиме перспективу на майбутнє.
Овдієнко Л.Н.,
старший науковий співробітник
Інституту соціальної та політичної психології АПН України