Останнім часом у засобах масової інформації і на сторінках фахових видань активно обговорюється питання про так зване екранне насильство, зокрема про вплив на психіку підростаючого покоління різноманітних бойо-виків, тріллерів та фільмів жахів. Вважається, що надмірне захоплення цими фільмами призводить до зростання й урізноманітнення відхилень у поведінці та емоційно-психічному здоров’ї дітей і підлітків, що в результаті тривалого їх перегляду діти стають знервованими, жорстокими, «нечутливими» до виховних впливів дорослих, втрачають інтерес до навчання, виявляють патологічну цікавість до різноманітних «стимуляторів настрою» тощо. Література з криміналістики містить величезну кількість фактів, які підтверджують згубний вплив телебачення на психіку і поведінку дітей та підлітків. Формулювання «після перегляду фільму по телевізору…» так часто фігурує в судових справах підлітків, що вже давно не дивує правоохоронців.
Зарубіжними вченими — А.Бандурою, Л.Берковитцем, Л.Ероном, Р.Кемпбелом, В.Кеплером, Ф.Уертхемом та іншими — розроблено чимало різноманітних концепцій впливу інформації з елементами насильства й агресії на дитячу психіку. Однак фільми жахів як такі практично не вивчалися. Отже, говорити про наслідки перегляду цих фільмів дітьми можна досить обережно, скоріше покладаючись на здоровий глузд, аніж на наукові дані. Зазвичай фільми жахів розглядаються вкупі з іншими фільмами, які демонструють жорстоку, насильницьку поведінку, і переважною більшістю фахівців та громадськості визнаються соціально шкідливими, такими, що чинять насильство над психікою людини, особливо дитини. Однак ми вважаємо, що наслідки перегляду тих і тих фільмів не є тотожними і пропонуємо неупереджено розглянути фільми жахів, з одного боку, як такі, що демонструють численні сцени насильства і тому, можливо, здатні чинити деструктивний вплив на психіку глядачів, а з другого — як особливий жанр мистецтва кіно, що містить у собі певний конструктивний потенціал.
При обговоренні проблеми впливу на дитячу психіку насильства, що демонструється на екранах телебачення, більшість педагогів, батьків, представників громадськості висловлює впевненість у негативних наслідках цього впливу і наполягає на необхідності запровадження системи жорсткого державного контролю за обігом відпові-дної інформації. Що до вчених, то ними висловлюються досить суперечливі погляди на ці питання. У фаховій літературі найбільш поширеними є три точки зору.
Згідно першої, вплив інформації агресивного, насильницького змісту на дитячу психіку є переважно де-структивним. Прибічниками цієї точки зору є, зокрема, А.Бандура, Л.Берковитц, Л.Ерон, Ф.Уертхем. З їх погляду, тривала демонстрація на телевізійних екранах агресивних, жорстоких сцен дезорганізує незрілу дитячу психіку, «навчає» дітей і підлітків соціально неприйнятних способів вияву агресії, актуалізує прояви агресивної поведінки, вчить раціоналізувати й виправдовувати асоціальні дії тощо. Багаторазове спостерігання сцен насильства зменшує здатність глядачів до співчуття й співпереживання, знижує чутливість до жорстокості. В результаті у підлітків формуються викривлені, спотворені уявлення про навколишню дійсність і про себе самих [1; 6]. Отже, згідно цієї точки зору, демонстроване з екрану телевізора насильство здатне спричинити виникнення небажаних, деструктивних новоутворень у психіці дитини на найбільш глибинному рівні — на рівні суб’єктного ядра та його субстанціальних інтуїцій [10].
Друга, радикально протилежна точка зору обстоює ідею конструктивного впливу екранного насильства на психіку людини. Прибічники цієї точки зору — С.Фешбах, Д.Хеллоран, Дж.Каталано, Р.Кемпбел — наголошують передусім на двох важливих функціях інформації агресивного змісту — компенсаторній та катарсичній. Отримані ними дані фактично свідчать про те, що перегляд жорстоких фільмів не лише послаблює агресивні інстинкти на рівні поведінки, дає вихід агресії в найбільш ефективний і найменш небезпечний спосіб, виконує функцію своєрідного «охоронного клапану», але й містить у собі момент катарсису, духовного очищення, творчого переосмислення цінностей власного буття.
Згідно третьої точки зору, яку поділяють К.Бютнер, Е.Паркер, Х.Хіммельвейт, У.Шрем та інші, така інформація не чинить на глядачів будь-якого відчутного впливу. Принаймні цей вплив є ситуаційним і короткочасним.
Особливу увагу привертає те, що більшість дослідників — прибічників протилежних поглядів на цю проблему — наголошують на вибірковості впливу насильства, демонстрованого на кіно- чи телеекранах, на людську психіку. За твердженням Д.Хеллорана, негативний вплив телевізійних передач агресивного, насильницького змісту має місце лише тоді, коли сприймання їх «нашаровується» на відповідний особистий досвід глядача [3]. Власне, цієї вибірковості не заперечують і Л.Берковитц з О.Бандурою. Вони також акцентували увагу на тому, що агресивна, насильницька поведінка актуалізується під впливом відповідних телепередач у разі, коли напередодні перегляду глядач вже знаходився у стані фрустрації, тобто коли мала місце так звана «акумуляція агресивності» [3].
Виходячи зі сказаного, можна говорити про таке: навіть якщо розглядати фільми жахів лише як соціально шкідливу телевізійну інформацію, то й у такому разі можна припускати, що перегляд цих фільмів неоднаково вплине на різних дітей. Отже, робити однозначні заяви щодо характеру й знаку такого впливу, на наш погляд, навряд чи доречно. У цій недоречності можна остаточно переконатися, якщо розглянути фільми жахів як своє-рідний соціокультурний феномен через призму психоаналітичного підходу. Такий розгляд дає можливість зро-бити досить цікаві припущення щодо причин популярності фільмів жахів не лише серед дитячої, а й серед до-рослої аудиторії, щодо культурологічної і психотерапевтичної цінності цих фільмів та можливого їх внеску в особистісний розвиток дитини.
Головним аргументом, який найчастіше висувається проти фільмів жахів опонентами, є надмірна, нічим не виправдана експлуатація їхніми авторами деструктивних людських емоцій, у першу чергу емоції страху.
Дійсно, автори фільмів жахів використовують такі прийоми й сюжети, таких персонажів, які актуалізують, викликають до життя різного роду страхи людини. Добре відомо, що мерці, привиди, людиноподібні тварини, різноманітні чудовиська й монстри неодмінно впливають на людську уяву, збуджують дивовижні асоціації, які знаходяться в глибинах людської свідомості. Вони напружують, «лоскочуть нерви» і викликають дивну суміш відчуттів, серед яких провідним є погано усвідомлюваний, первинний архетипний страх Смерті різного ступеню вираження — від незрозумілого внутрішнього занепокоєння й тривоги до справжнього «тваринного жаху». Фільми жахів завжди нагадують про те, що десь зовсім поруч знаходиться Смерть. Від них «тхне могилою». Саме у цій здатності актуалізувати відчуття екзистенціального страху через нагадування про близькість і реальність Смерті, полягає основна особливість фільмів жахів і відмінність їх від будь-яких інших фільмів.
Більшістю визнаних дослідників емоцій, особливо дослідників вітчизняних, зокрема таких як В.К.Вілюнас, М.Я.Грот, Б.І.Додонов, П.В.Симонов, страх розглядається переважно як негативна, руйнівна емоція. «Історія людства, — за висловом американського психоаналітика Ф.Римана, — є ланцюгом спроб подолати, зменшити, пересилити, перемогти свій страх, однак надія на це залишається ілюзією” [8].
Проте багато філософів, психологів, психоаналітиків обстоюють думку, що згубно діє на людську психіку не страх, як такий, а недостатнє усвідомлення людиною його значення, розуміння його переважно як деструктив-ного, небажаного переживання. Таке неправильне розуміння страху, яке є характерним для західної культури взагалі, на думку багатьох психологів, послугувало причиною виникнення величезної кількості різноманітних фобій дорослих людей, що являє собою серйозну психотерапевтичну проблему західного суспільства. Причому, як стверджують психоаналітики, найбільш гнітючими серед цих фобій є «непрожиті, недоопрацьовані дитячі страхи», проти яких свого часу не було розроблено належної системи захисту [8, c.25].
Одним з найбільш глобальних і вічних страхів людини є страх Смерті. Неприйняття людиною Смерті розг-лядається у філософській і психотерапевтичній літературі як одна з найважливіших причин душевних та емо-ційних розладів. Правда полягає в тому, що, як зауважує Ф.Риман, представники західної культури знають, але не знають про існування Смерті, тобто вони інтелектуально визнають факт її існування, однак певна частина їхньої психіки намагається витіснити це знання, огородити від тривоги і жаху, пов’язаних з її неодмінністю [8]. На думку відомої американської дослідниці міфів К.П.Естес, унаслідок «цивілізуючого» впливу суспільства і неправильного научіння, один з найважливіших архетипів — архетип Життя-Смерть-Життя — представниками сучасної західної культури сприймається невірно. Його розуміння «зіпсоване» страхом Смерті [11, с.137]. Саме з цим страхом людина має впоратися у першу чергу, аби відбутися як зріла особистість. За метафоричним ви-словом К.П.Естес, щоб жити згідно з природними правилами, людина повинна зустрітися і «переспати» з тим, чого вона боїться над усе — з Її Величністю Смертю [11, с.134].
Спілкування зі Смертю, яку у фольклорі різних народів світу олюднюють такі персонажі як Дама в білому, Нічна Красуня, Баба Яга та інші, переживання запропонованих нею тяжких випробувань і жорстоких втрат є типовими мотивами фольклорних творів і міфів різних народів. Ці твори покликані актуалізувати первинні екзистенціальні страхи людини, які є результатом усвідомлення реальності й неодмінності Смерті, і дати їй можливість прожити й подолати їх [8, c.11]. На думку М.Хайдеггера, усвідомлення реальності Смерті, як межі існування, дає змогу трансформувати енергію екзистенціального страху в потужне прагнення людини до само-реалізації згідно зі своїм призначенням у світі. Воно означає усвідомлення абсолютної свободи, абсолютної відповідальності людини перед собою за вибір власної долі [10].
Тож не випадково інформація «страшного» змісту, яка дає знання про реальність і неодмінність Смерті, завжди свідомо й несвідомо використовувалася різними поколіннями дорослих у вихованні дітей. Це можна спостерігати на прикладі дитячих колискових пісень (наприклад, про Сірого вовчка), які співають матері своїм немовлятам, дитячих віршиків про Бармалея чи казках Бабу Ягу, які дорослі читають дошкільнятам. Протягом століть у ході еволюції людства народною педагогікою ретельно добирався репертуар, яким дорослі послуго-вуються й нині у виховних і навчальних цілях, і «страшні» казки та історії надійно зайняли там своє місце.
Потреба в такій інформації знайшла своє втілення й у дитячому фольклорі, зокрема в так званих «страшилках», які передаються з покоління у покоління дітей усним шляхом. Як стверджує відома дослідниця дитячої психіки М.В.Осоріна і як показує реальне життя, «страшні історії» («страшилки») є актуальними прак-тично для всіх дітей від 6-7 до 11-12 років. У цьому віці практично всі діти переповідають одне одному традиційні історії про «червону пляму», «чорну руку», «чорне простирадло, що летить над містом» тощо. На думку М.В.Осоріної, це не випадковість. Саме в цьому віковому проміжку найбільш ефективно відбувається опрацю-вання природних дитячих страхів та символічна їх переробка на рівні колективної дитячої свідомості [7].
У часи урбанізації, в умовах великого міста більшість дітей практично не має можливості без нагляду доро-слих гратися в колективні дитячі ігри, спілкуватися з однолітками на традиційні дитячі теми, відлучатися за межі свого двору в пошуках нових, цікавих і незвичайних вражень. Діти практично втратили можливість почуватися членом групи, де переповідаються типові «страшні» історії і де викликаний ними екзистенціальний жах «про-живається» разом з іншими дітьми. Усе це, з одного боку, гальмує процес трансформування страху Смерті в якісно інше, конструктивне почуття перемоги над власною слабкістю, а з іншого — негативно позначається на процесі формування вкрай важливого для соціалізованої людині «Ми—відчуття», відчуття, що ти не одинокий і що навколишній світ є не таким вже й ворожим [7].
Цілком зрозуміло, що в епоху розвинутих електронних ЗМІ нестачу традиційних дитячих розваг, які є вкрай необхідними для нормального розвитку дитини, з різною мірою успішності компенсує телебачення. При цьому фільми жахів частково перебирають на себе функцію, аналогічну до тієї, яку раніше виконували «страшилки», страшні казки й історії, традиційні дитячі ігри, пов’язані зі «страшними» пригодами. Отже, вони є різновидом казок і міфів, який з’явився в епоху розквіту кіно і вибудовується за його правилами. За такого розгляду можна говорити про те, що фільми жахів виконують принаймні дві важливих функції: по-перше, вони несуть у собі певний психотерапевтичний ефект, а по-друге — вони становлять істотний внесок у процес становлення суб’єктного ядра особистості.
Наступний позитивний ефект фільмів жахів (умовно визначимо його як емоційно-збагачувальний, або ком-пенсуючий емоційний дефіцит) пов’язаний з одвічною потребою людини в переживанні яскравих емоцій і «гострих відчуттів». Емоційна депривація є окремою, досить мало дослідженою проблемою сучасної людини. Як зауважує К.П.Естес, здорова, інстинктивна архетипна Дика Людина нині знаходиться на межі вимирання. Вона продовжує жити повним життям лише у древніх казках і міфах. Однак цивілізація має згубну здатність руйнувати міфи. Натомість вона пропонує вкрай обмежений вибір нових альтернатив. У духовному відношенні втрата людьми власних міфів, за словами К.П.Естес, «викликає сум і духовний голод”. Гнані духовним голодом люди схильні вдаватися до крайнощів. Дехто з них починає вживати наркотики чи алкоголь, практикувати нерозбірливий секс і т.ін. Інші намагаються віднайти загублені міфи [11, с.30]. Вони подорожують у пошуках предметів давнини або прагнуть створити щось нове і значуще, що наближало б їх до першоджерел. У цьому контексті фільми жахів можна кваліфікувати як продукт творчого пошуку їх авторів по відтворенню й сучасній інтерпретації давніх казкових мотивів. Розгляд цих фільмів лише як підступних чи безглуздих спроб нажахати глядачів, викликати в них стан стійкого психологічного дискомфорту, за нашим глибоким переконанням, є вкрай спрощеним і невиправдано упередженим.
Особливої актуальності природна потреба у видовищності та яскравих емоційних переживаннях набуває в підлітковому віці. Тому цілком зрозуміло, чому більшість «нормальних», психічно здорових дітей, попри всі намагання дорослих і всупереч цим намаганням, залишаються стійкими прихильниками фільмів жахів. Їм по-добаються всілякі чудовиська і монстри, вони «люблять, коли страшно і цікаво», «люблять побоятися». Спеціальні дослідження кіноінтересів школярів дали змогу констатувати, що фільми жахів надійно посідають в кіноменю підлітків другі-треті місця [5; 8].
Гіпотези щодо важливого значення для людини «гострих» переживань у художників і кінематографістів, на відміну від учених, фактично не викликають сумнівів. Багато талановитих письменників, художників, кінема-тографістів минулого і сьогодення присвячували свої твори людському страху. Вони розглядали переживання людиною страху, жаху як унікальну можливість для збагачення уяви, врізнобічнення емоцій, випробовування на міцність сили духу тощо. За висловом видатного голлівудського кінорежисера, визнаного «короля жахів» Аль-фреда Хічкока, «не заснути вночі, не зімкнути очей — це може бути навіть дуже неприємно, якщо відбувається в результаті необачного змішування ікри з сиром грюер або шматка свинини з горгонцолою. Однак якщо ви не спите через те, що уявили собі не зовсім звичайні квіти, принесені зі цвинтара, або ж провели ніч без сну в компанії мерців, привидів чи інших, не менш дивних істот, то, запевняю, ви про це не пожалкуєте».
Нарешті, на наш погляд, є підстави говорити про педагогічно-виховний, розвивальний ефект фільмів жахів. Навіть найбільш консервативні педагоги і найбільш зацікавлена в дітях сторона — їхні батьки — не заперечують певної користі цих фільмів для дітей і висловлюють припущення, що вони збагачують дитячу уяву, задовольняють дослідницькі інстинкти дитини, дають можливість прожити складні ситуації у відносно безпечних умовах, є своєрідним засобом тренуванням хоробрості та сили волі тощо.
Психологи доводять, що чим складнішим є емоційне життя дитини, чим багатшими є її фантазії, тим більш розвинутими виявляються її інтелектуальна й особистісно-вольова сфери, тим більш численними є ті світоглядні моделі, які вона вибудує для себе стосовно навколишнього світу і себе самої. Існує чимало свідчень того, що доволі часто улюблені дитячі фантазії діють у «довгостроковому» плані, тобто вже в дитячому віці програмують майбутній життєвий шлях дорослої людини.
У свою чергу дослідники міфів стверджують, що присутні у казках і фольклорних творах жорстокі мотиви виконують важливу роль у формуванні внутрішнього світу людини будь¬-якого віку, починаючи з найбільш раннього. [4; 7; 8; 11]. Досить серйозною нам видається висловлена К.П.Естес думка, що жорстокі мотиви, присутні у міфах (а нині — у фільмах жахів) є одним зі способів примусити емоційне «Я» людини звернути увагу на серйозні помилки, яких вона припускається при вибудовуванні власних світоглядних моделей, помилки, які ще не помічаються раціональним «Я», однак вже фіксуються підсвідомим як такі, що несуть загрозу для її суб’єктивної цілісності [11, с.227]. Пригадаймо відомий фільм жахів, який нещодавно демонструвався по телебаченню під назвою «Факультет». Уважний глядач, очевидно, помітив, що негаразди і випробування, пов’язані з вторгненням жахливих космічних прибульців, випадають на долю героїв фільму після того, як кожен з них починає приймати рішення, що суперечать його переконанням, випадають за межі його системи цінностей. Отже, у разі, коли виникає загроза руйнування людської Самості, жахливі жорстокі випробування є сигналом, що щось не так, що час переглянути свою життєву позицію, здійснити переоцінку цінностей, виправити допущені помилки. Альтернативою ж є зрада власному «Я», руйнування світоглядного ядра, втрата людської сутності, підкорення підступним прибульцям (як це могло статися у фільмі).
Як показує повсякденна житейська практика, значення інформації з елементами жахів у становленні особи-стості дитини істотно недооцінюється. Переважна більшість дорослих — педагогів, вихователів, батьків, які оточують дітей в їхньому повсякденному житті, все ж таки не схвалює дитячого інтересу до фільмів жахів і впевнена в їх шкідливості для незрілої дитячої психіки, яка перебуває в стані формування. У результаті діти виявляються незаслужено позбавленими частки життєво важливих інтересів і функцій. Це істотно збіднює їхнє емоційно-психічне життя і призводить до однобічної інтелектуалізації психіки. Інша, значно менша, частина дорослих інтуїтивно розуміє, що, можливо, ці фільми не такі вже й жахливі. Такими дорослими ставиться цілком слушне запитання щодо критеріїв, які дали б змогу прогнозувати наслідки перегляду фільмів жахів дітьми. На наш погляд, передусім слід говорити про три таких критерії.
Першим критерієм є вік дитини. Психологи стверджують, що приблизно з 10 років дитина набуває здатності усвідомлювати інформацію яка надходить ззовні. Саме в цьому віці можна вважати сформованою одну з важ-ливих суб’єктних інтуїцій, яку відомий вітчизняний психолог В.О.Татенко визначає як актуальну інтуїцію суб’єктного ядра [10]. Із розвитком актуальної інтуїції дитина вважається спроможною регулювати власну психічну активність, у тому числі й активність власної уяви. Таким чином, десятирічна дитина вважається цілком готовою до саморозвитку й самоактуалізації. На підставі сказаного можна говорити про довіру до сформованої дитячої інтуїції, а отже й про недоцільність заборонних заходів, зокрема в тому, що стосується перегляду фільмів жахів. Можливо, слід лише докласти певних зусиль, щоб під час перегляду відповідних фільмів дорослі були неподалік від дитини.
Другим критерієм є «психічна зрілість» дитини, яка визначається передусім ступенем сформованості меха-нізмів самозахисту й самозбереження. Як відомо, одним із фундаментальних принципів вітчизняної психологічної науки є принцип суб’єкта, який проголошує право людини бути автором власної життєвої драми, власної психічної долі [10, с.13]. Згідно цього підходу, людина приходить у світ не твариною, яку треба соціалізувати, окультурювати, викорінюючи в неї рудименти інстинктивної поведінки. Вона з самого початку наділена особ-ливими якостями, завдяки яким інтуїтивно відчуває «суб’єктивну відповідальність за власну долю» [10, с.182]. Закладене в ній з перших років життя «ядро суб’єктності», згідно з концепцією В.О.Татенка, являє собою дос-коналу систему, яка не підлягає безпосередньому управлінню ззовні і яка зрештою забезпечує суб’єктові мож-ливість реалізувати себе не лише у відповідності, а й усупереч умовам, які висуває йому суспільство [10, с.251]. Практично це означає, що психічно зріла, зі сформованим суб’єктним ядром дитина, як суто людська істота, спроможна оберігати себе від руйнівних впливів і, зокрема, при виникненні психологічного дискомфорту через фільми жахів вона цілком здатна відмовитися від їх перегляду.
Третім, дуже важливим, критерієм є характер соціального оточення, в якому дитина існує. Особливості сі-мейного виховання (надмірна авторитарність дорослих, наявність материнської чи батьківської депривації, нещирість у стосунках тощо) задають певний напрям сприймання дитиною світу навколо неї. Переживання власної незахищеності, «небажаності», одинокості значно підвищує ймовірність деструктивних впливів соціально шкідливої інформації на дитячу психіку. Коли підліток по-справжньому жахається під час перегляду фільму жахів, то тут є над чим замислитися дорослим, які його оточують. Батьківська любов є чудодійною силою, яка здатна оберігати дітей від будь-яких згубних впливів. Це є окрема соціально-психологічна і психолого-педагогічна проблема, добре знайома всім, хто має відношення до виховання дітей.
Що стосується питання про систему заборонних заходів проти соціально шкідливої інформації, то є підстави говорити, що нині воно починає розв’язуватися на користь прибічників організованого державного контролю за телевізійним меню споживачів. Як відомо, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення з 1грудня 2000 року зробила в цьому напрямі перший крок, заборонивши до 22-ї години показувати «соціально небезпечні» фільми. Однак добре відомо, що будь-які заходи заборонного характеру не стимулюють ані наукову, ані гро-мадську думку до з’ясування змістової сторони питання про дійсний вплив соціально шкідливої інформації на психіку дитини. По-друге, і це також добре відомо, якщо щось заборонити, то це не означає, що заборонене явище перестає існувати. Виходить якраз навпаки: заборонений плід стає ще більш привабливим. Тому лише ретельно зваживши всі «за» і «проти», кожний дорослий, який несе свою частку відповідальності за виховання підростаючого покоління, має прийняти самостійне виважене рішення щодо того, слід чи не слід жахатися фільмів жахів, а також варто чи не варто забороняти дітям дивитися ці фільми.
Бібліографія:
1. Бронфенбреннер У. Два мира детства (дети в США и СССР). — М.: Прогресс, 1976.
2. Влияние средств массовой комуникации на интересы детей и молодежи: Сб. науч. трудов. — М.: НИИОП, 1989.
3. Дети — преступники: воры, убийцы, террористы, попрошайки / Ред. Ю.Н.Иванов. — Минск: Лите-ратура, 1996.
4. Захаров А.И. Как преодолеть страхи у детей. — М.: Педагогика, 1986.
5. Иосифян С.А., Петровский В.А. Кинематограф: детский и подростковый зритель // Социс. — 1995. — №3.
6. Насилие, агрессия, жестокость. Криминально-психологическое исследование: Сб. научн. трудов. — М.: Б.и., 1990.
7. Осорина М.В. Секретный мир детей в пространстве мира взрослых. — СПб.: Питер, 1999.
8. Риман Ф. Основные формы страха. Пер. с нем. — М.: Алетейа, 1999.
9. Рондели Л.Д. Киноменю школьников // Социс. — 1995. — №3.
10. Татенко В.А. Психология в субъектном измерении. — К.: Изд. центр «ПРОСВІТА», 1996.
11. Эстес К.П. Бегущая с волками. Женский архетип в мифах и сказаниях. Пер. с англ. — К.: «София», 2000.
Петрунько О.В.