Великого значення у формуванні репертуару життєвих стратегій людини набуває здатність до взаємодії як одного з основних інтерактивних вмінь. Людина прагне бути прийнятою, визнаною, зрозумілою іншими людьми. Задля цього молоді люди, розвиваючись, мають набути конкретних навичок та якостей, які будуть забезпечувати їхнє гармонійне входження у суспільне життя.
Від раннього дитинства і до зрілості відбувається постійне нарощування здатності особистості до інтеракції з ін-шими та прилучення до колективних інтересів, з одного боку, а з іншого — здатність до взаємодії тісно пов’язана з активністю індивіда, його самостійністю, ініціативністю та готовністю до прийняття рішень.
На момент народження у дитини відсутні будь-які акти поведінки, які були б сформовані заздалегідь. Дитина ма-ксимально залежить від дорослого, спілкування з дорослими — основний шлях прояву власної активності дитини. Батьки, як члени суспільства, відображають певні інтереси, потреби, цінності та орієнтації. Безумовно, що це значною мірою впливає на формування установок та цінностей індивіда та їх реалізацію в майбутньому.
Дошкільне дитинство є дуже важливим періодом формування особистості, бо саме в цей період закладаються ос-нови активного ставлення до самого себе та оточуючих, засвоюються відповідні моделі поведінки, розвивається самостійність, яка після п’яти років набуває форми все більш послідовної й стійкої тенденції. Інтерактивні вміння й навички, які формуються на дошкільному етапі, відіграють значущу роль у навчальному процесі дитини. Це зумовлено тим, що вони складають універсальну психологічну основу, на якій у подальшому розгортаються відносини “дитина–вчитель”.
Дорослий виступає у ролі послідовної моделі прийнятних форм взаємодії, а школа стає важливим каналом вихо-вання, зокрема, взаємовідносини між учнем та вчителем постають моделлю стосунків з державою, а ставлення до школи, вчителів — моделлю ставлення до державної влади.
Вже у початковій школі дитина дійсно стає готовою до колективної взаємодії, хоча ця взаємодія має дещо ігровий характер. Ігрова діяльність дитини сприяє розвитку навичок та вмінь співробітництва з дорослими та однолітками (кооперативні моделі поведінки), допомагає засвоювати роль учня і правила справжнього школяра, сприяє участі у дискусіях тощо. Успішна навчальна діяльність молодшого школяра залежить у більшій мірі саме від рівня сформо-ваності навичок та вмінь спільної діяльності, прийомів та способів її здійснення.
Великого значення набуває співробітництво та взаємодія дітей у процесі розвитку учбової діяльності. Експери-ментальні дослідження показують, що учбовий матеріал краще засвоюється у спільній роботі з однолітками, ніж з учителем, а такі якості як критичність, терпимість, вміння прийняти точку зору іншого розвиваються тільки при спі-лкуванні дітей між собою.
Швидкі соціальні зміни створюють розрив між поколіннями, сприяють зростанню ролі груп однолітків у формуванні особистості. Сім’я та однолітки є альтернативними референтними джерелами вибору моделей поведінки. Деякі дослідження демонструють, що підлітки часто схильні наслідувати батьківські норми у тих сферах, де спостерігається стабільність культурних норм та рішення, які приймаються, мають довготривалі наслідки. У той же час група однолітків являється референтним джерелом численних моделей поведінки, які мають відношення до соціальних та культурних норм, що змінюються. Підліткове товариство відтворює ті норми і моделі, які йому дає у розпорядження суспільство дорослих.
Емоційна сумісність у ранньому віці — моделюючі взаємодії, у дошкільному — спільна дія та розвиток співро-бітництва, у шкільному віці — незалежна самостійна взаємодія, у юнацькому віці — такі основні етапи становлення інтеракцій особистості, де про незалежну взаємодію можна говорити як про орієнтацію на власну систему оціню-вання, орієнтування у системі зв’язків, норм та цінностей, особистісний вибір моделей взаємодій, перехід від монологу до діалогу тощо.
Система цінностей, яка прийнята у тому чи іншому суспільстві, ставить на перше місце індивідуальний самокон-троль та особистісні досягнення чи обов’язки суспільної солідарності. Кроскультурні психологи у своїх дослідженнях показують, яким чином закладений у культурі індивідуалізм (чи колективізм) впливає на Я-концепцію, соціальні взаємовідносини та виховання дітей. У культурах, де превалює індивідуалізм, батьки та школа навчають дітей неза-лежності та самостійного мислення, а також — визначати свої власні цінності.
На наш погляд, дискусії про домінування індивідуалізму чи колективізму у нашій культурі дозволять виявити альтернативні культурні цінності і допоможуть розібратися у тому, якими є саме наші.
З огляду на це, ми вважаємо за доцільне формувати у особистості відповідальну особистісну автономію, яка включає самоконтроль, самооцінку, самопрезентацію, незалежність як орієнтацію на власну систему оцінювання різних ситуацій, а з іншого боку — формувати інтерактивні вміння, які характеризують соціально-перцептивні та операційно-технологічні компоненти взаємодії: здатність до контакту, установка на згоду та толерантність, здатність будувати та користуватися різними моделями поведінки тощо.
Треба зазначити, що для стабільного існування особистості у економічному, соціальному та політичному просторі особливого значення набуває цілий ряд інтерактивних вмінь, а саме: вміння користуватись не тільки кооперативними поведінковими стратегіями, але й так само опанувати конкурентними стратегіями як необхідною умовою самореалі-зації (самовизначення). У зв’язку з цим великого значення набуває орієнтування особистості на досягнення успіху. Розширене поняття “успіху” ми пов’язуємо не тільки з вмінням планувати, контролювати свої дії та майбутнє, вста-новлювати пріоритети, але й з вмінням оцінювати свої сильні та слабкі сторони (формування адекватної самооцінки), вмінням зрозуміти наміри та судження інших тощо.
На наш погляд, завдяки розвитку відповідальної особистісної автономії, яку ми пов’язуємо з формуванням здатності до саморегуляції, можна допомогти молодій людині зорієнтуватись в умовах, за яких не завжди треба наслідувати більшість чи ті моделі поведінки, що культивуються. Щодо розвитку кооперативної поведінки, то у школах, вузах вже достатньо поширена практика колективних учнівських (студентських) проектів та інших активних методів, які базуються на принципі багатосторонньої взаємодії.
Вольфовська Тетяна Олександрівна,
науковий співробітник
Інституту соціальної та політичної психології
АПН України, м. Київ